Як нас тільки не просили не знімати на Андрія хвіртки!..
Вчителі спочатку пробували робити це по-хорошому, розповідаючи, що то колись так хлопці нагадували батькам, що у них дівка вже на виданні, а вони тримають іі в хаті, за хвіртку не випускають, а зараз є більш цивілізовані способи і позалицятися до дівчат, і з іхніми батьками познайомитися. Потім, бачачи по виразах наших облич й очах, що своїми проханнями-розповідями вони не тільки дали керівництво до дії хлопцям, а ще й у дівчат розпалили бажання брати участь у цьому дійстві, в хід пускали погрози. Що вони все рівно дізнаються, хто знімав хвіртки, що це добром не закінчиться ні для кого, бо всіх порушників до директора школи потім викликатимуть разом з батьками, а то й до сільради, і можуть навіть зі школи вигнати... Не будучи впевненими, що ми злякались, наостанок якось майже приречено (може, себе у нашому віці пригадавши) і вже без усіляких емоцій просили: «Ви хоч у старих бабів не знімайте... І далеко не заносьте...» Не дуже щиро пообіцявши щось там учителям, бігли з дівчатами додому, розробляючи по дорозі план дій на вечір.
Київ. Музей народної архітектури та побуту «Пирогове». Село Пужайкове, Балтський район, Одеська областьФото: Вікіпедія
Вдома, вислухавши у пів вуха ще нотації мами, поспішила вислизнути з хати. Бо й так стільки часу згаяно! Хлопці, мабуть, уже зняли якусь пару-другу хвірток, поки ми з дівчатами збирались! Трохи розстроілися, побачивши, що землю припорошив сніжок: це ж по слідах наших можна буде вирахувати, і хто хвіртку зняв, і куди сховав іі... Вирішуємо хоч у Вітьки Малого й Толі Кучера зняти. Щоб знали! А за свої хвіртки ми не переживаємо. Не знімуть! У нас тому, що нема (подвір’я куткове, вузьке, місця якраз лише для воріт), а у дівчат - у когось батько сам наперед зняв і заховав, у когось дідусь, не зумівши зняти, заспокоївся, що й хлопці не подужають...
Першою вирішили «брати» хвіртку Толі Кучера. Сховалися біля плоту баби Юхими, спостерігаємо за подвір’ям Кучерів, цуценя їхнє дражнимо. На гавкіт вийшов дядько Петро, Толин батько. Ми, здавалося, у землю вросли, коли він надворі світло ввімкнув!.. А якщо побачить нас?! Обійшлося. Пішов до хати. Треба швидко діяти! Підбігли до хвіртки, шарпаємо іі, шарпаємо - ніяк не вдається із завісів зняти. Та ще й цуценя за ноги хватає! Рипнули двері - ми навтьоки по домам!.. Забігла в хату захекана, аж біла! І на двері поглядаю: чи не зайде, бува, зараз дядько Петро!..
Проснулась ще вдосвіта. Бо мама голосно будила батька, щоб ішов ворота шукати...
Тетяна ДЕМЧЕНКО, с. Пужайкове - м. Одеса
