Коли спостерігаєш за життям Марійки через соціальні мережі, то ніколи не здогадаєшся, що дівчина має якісь фізичні обмеження. То вона на конкурсах, то на заняттях гуртків з рукоділля, то на морі, то займається на тренажерах. І лише на світлині, де Марійка виконує танець разом з іншими членами Балтської районної організації осіб з інвалідністю, помічаєш її візок. «Марія має настільки позитивну енергетику, що до неї завжди тягнуться діти й дорослі. В неї купа друзів з якими вона спілкується онлайн. Але нині вона багато часу приділяє заняттям з англійської, бо мріє вступити до Уманського педагогічного університету», - розповіла мати Наталія Коломійчук.
Діагноз ДЦП – не вирок, а шанс подивитись на сенс життя по – іншому
Так вважає сім’я Марійки Коломійчук, якій в один рік лікарі поставили діагноз ДЦП. А у 24 роки дівчина готується вступати до педагогічного вишу.
Зустрітися з Марійкою в колі її сім’ї мріяла давно. Бо часто бачила її на різних конкурсах, на змаганнях, які проводить регулярно ГО «Балтська районна організація осіб з інвалідністю». Якось зустрілися на міському ринку: Марія разом з мамою напередодні якогось свята продавали вироби хед – мейд. Не хотіла розпитувати, але розуміла, що це не стільки задля заробітку, скільки для соціалізації самої майстрині.
Таким матерям, як Наталя, в нашій країні я б давала звання «Матері – героїні». Бо за 23 роки Наталія Коломійчук не просто стала масажистом, реабілітологом, тренером, педагогом та психологом, а ще й стала матір’ю з особливими можливостями. Адже зуміла так організувати життя, щоб Марійка жила повноцінним життям. Вона не змирилась з діагнозом своєї дівчинки, а щодня боролася й бореться за право дитини бути як усі.
- Марійка народилась раніше строку. Пологи були важкими. І після народження одразу були проблеми зі здоров’ям. Але потім вона стала розвиватися як всі діти: концентрувала погляд, міцно хапалась ручками за пальці дорослих. Але коли настав час, що вона мала вже тримати голівку, то ми помітили, що в Маші не виходить це робити як слід. А в рік лікарі поставили діагноз ДЦП, — згадує батько Олександр, бо мамі важко про це говорити.
- Перші дні був шок, — вступає в розмову Наталя. – Потім ще була надія, що це помилка, що все наладиться. Тому крок за крок ми просто навчилися з цим жити. Ми просто зрозуміли, що маємо просто ЖИТИ.
Щодня по кілька годин на день заняття фізкультурою, масажі.
- Ми випробували різні методики, їздили в різні центри, де не просто проходили курс лікування чи реабілітації, а вчилися, брали все найкраще аби потім застосовувати у повсякденному житті, — каже Наталя.
Марія має двох братиків. Яків лише на рік менший за неї – вони з півслова розуміють один одного, допомагають один одному. Навіть в школу пішли до одного класу. Захарчику лише 8,5 рочків, інколи трапляються якісь непорозуміння, але то через дитячі пустощі, — каже Марійка. Але завжди допоможе, поділиться смачненьким. Навіть під час нашої розмови він з гордістю дивився на свою сестричку. Вона ж завжди допомагає йому з навчанням.
- Початкові класи Марійка навчалася разом з Яковом в одному класі. Я була завжди поруч. Дітки дуже гарно ставилися до Марійки, вони навіть здружилися, — згадує Наталя. – З п’ятого класу, коли почалася кабінетна система, довелося вчитися вдома. Хоча деколи таки їздили до школи. Марійка дуже старанно вчилася. Але найбільше їй завжди подобалась англійська мова.
- Вони з мамою щодня щось малюють, ліплять, — розказує батько. – Вони як подруги.
Не зациклюватися на проблемах, а шукати радість в кожному дні
Щороку Марія з мамою їздили до реабілітаційних центрів. Але крім масажів, фізпроцедур вони використовували ці поїздки в якості подорожей : знаходили час аби все подивитися, побувати в музеях, на екскурсіях, виставках.
- Ми й тепер щоразу за можливості намагаємось десь їхати, подорожувати, — каже мама Наталя.
- Побували в Києві, Одесі, Вінниці, Умані, найбільше подобається Львів, хоч всі міста в нас гарні, — розповідає Марійка.
Велику допомогу надає ГО «Балтська районна організація осіб з інвалідністю», завдяки якій Марія з мамою їздили на відпочинок на море, брали участь в різних конкурсах і змаганнях. Саме завдяки цьому розкрився талант дівчинки до вокалу. Вона стала зіркою всеукраїнського фестивалю «Зорі надії», який щорічно проходить в Балті.
-Дівчинка дуже активна і позитивна, — каже голова ГО Надія Ленц. – Вона просто закохана в життя, вона вміє його цінувати.
Разом з мамою та бабусею Надією Бузовською, яка, як добрий ангел – охоронець, завжди поруч, Марійка відвідує різноманітні гуртки, майстер — класи. І попри те, що руки в дівчини дуже слабкі, через особливості хвороби, вона вміє практично все – малювати, ліпити, вирізати, вишивати. Гарними в неї виходять вишиті мініатюрки, а також аплікації з тканини та розпис по склу, прикраси для волосся, різні сувеніри тощо.
Торік Марійка познайомилась на заняттях з англійської, які проходили по грантовій програмі в ГО, з американськими волонтерами. І досі вони спілкуються та одночасно дівчина вивчає англійську мову.
- Ти, напевне, вже могла б навчати діток англійської? – запитую в Марії.
- Напевне, що так. Тільки в мене зараз багато часу йде на підготовку до вступу.
- А що має бути ЗНО?
- Ні. Екзамени й співбесіда, але у формі ЗНО,- пояснює Марія.
- То ти хочеш бути вчителькою?
-Мрію про це. Гадаю, що в мене вийде, — сором’язливо відповідає вона.
-Вийде, вийде, — запевняю її, бо ж бачу скільки життєвої сили, наполегливості має ця дівчина.
Щодня вона наполегливо долає кілометри на тренажері.
- Спочатку вона не могла самостійно ним користуватися, але зараз дже гарно на ньому працює, щоразу збільшуючи навантаження, — пояснює батько, який приділяє велику увагу спортивним заняттям з дітьми.
На подвір’ї обладнано турнік, й не один. Бо ж Захарчик просто обожнює на них висіти. Найменший використовує й Марія. І хоч це дається їй нелегко, але вона наполегливо працює над собою.
- Є ще комплекс різних вправ, який Марія щодня має виконувати. І вона це робить дуже старанно і без нагадувань, – каже мама.
Як і всі однолітки Марійка знаходить час для суто дівчачих справ.
-Марійка любить гарно одягатися, слідкує за модою, любить робити зачіски, - каже мама. - І попри всі фінансові труднощі ми намагаємося купувати хоч і недорогий, але модний одяг. Робимо самі (разом) манікюри та зачіски. Балує її також братик - дарує дуже гарні подарунки.
Захоплюється Марійка й кулінарією. Їй подобається нові цікаві рецепти.
- Знайде щось цікаве і вже пробуємо готувати. Чоловіча половина – дегустує та оцінює. Здебільшого в нас все виходить. У Марійки чудовий смак та розуміння поєднання продуктів, - розповідає Наталя з гордістю.
Чи є проблеми? Напевне, що. А в кого їх немає?
Питання про проблеми далося сім’ї Коломійчуків найважче. Якось не звикли вони на них зациклюватися. Чи можливо, те, що для когось є катастрофою, для них – буденність.
- Ну, а виїхати в місто Ви завжди можете?
- Ну не завжди. Коли негоді, то видимо вдома. Ви ж бачили яка в нас дорога? По ній коли сухо візком важко їхати, а коли дощ чи сніг, то дуже важко, - згадує мама Наталя.
Взяти таксі для родини Коломійчуків розкіш. Адже живуть доволі скромно. Тато має свій невеличкий бізнес, який останнім часом не завжди приносить прибуток.
- Спочатку мої послуги мали попит. Ми встигли збудувати будинок. А от вже на внутрішні роботи коштів немає. Їздив на заробітки за кордон, але то ж тимчасово. Сьогодні я вже не знаю чи вистачить мені аби заплатити податок, - каже Олександр.- Треба щось шукати інше.
Пенсія Марії та Наталі – 3 тисячі гривень. Цього вистачає на найнеобхідніше. Як є прибуток в чоловіка, то купують одяг та все необхідне для прожиття. Допомагає чим може бабуся Надія.
Коли вдасться викроїти трохи грошей на подорожі, то використовують їх дуже бережно.
- Найбільша частка витрат – дорога, - каже Наталя. Лише в електричці Марія їде безкоштовно, а я за пів ціни. Пільга на проїзд автобусом влітку немає. А в інші пори року ми з коляскою не можемо їздити.
Добре було б якби був власний транспорт, але де його взяти. То колись, кажуть, держава забезпечувала осіб з обмеженими можливостями хоч якимось транспортом, а нині про таке й не чули. Коли Марійка вступить до вишу, то треба ж буде їздити на навчання й тут теж було б зручніше добиратися власним авто, аніж автобусами.
- Нічого. Нам не страшно. Ми звикли. Якось впораємося. – запевняє Наталя.
Добре хоч з візками завдяки спонсорській допомозі, ГО «Балтська районна організація осіб з інвалідністю» проблем немає. Але ж і вони не надто пристосовані для таких, як Марія. Самостійно на них пересуватися дівчина не може. Нині вона щодня вчиться самостійно кермувати на машинці, яку отримала від ГО.
Проблемою для людей на візках залишається доступ до багатьох закладів та установ. Адже в багатьох доступ на візках лише на рівні першого поверху. Так, як і в школах. Тому Марія й не могла ходити в старші класи. Хоч в нас дуже активно впроваджується інклюзивна освіта, але ще потрібно багато зробити аби вона була доступною для таких дітей, як Марія. І це не лише в Балті, а й в усій Україні. Тому люди на візках можуть в місті пересуватися здебільшого з допомогою сторонніх.
-Не лише в Балті, а всюди нам завжди всі допомагають підняти чи опустити візок, винести з автобуса чи з електрички. Ми щиро всім вдячні.
Звісно, що рідні Марії й сама дівчина не звертають уваги на всі ці проблеми. Вони навчились радіти кожному дню. Адже кожен день - це робота над собою, а значить нові перемоги.
- Ну ми вже звикли до всього. Для нас такі дрібниці не є принциповими. Що є, тим обходимося, - каже мама Наталя. – Головне, що ми щасливі зі своїми дітьми.
