Тварини в житті Ірини Костянтинівни Ружаленко були завжди. Їх, немічних, хворих, калік підбирала колись її мама, а потім вона, і її діти. Але, то були одинокі випадки. Коли жила у квартирі, доводилось навіть переховувати тваринок, бо сусіди обурювалися. Після смерті матері переїхала в її будинок й кількість тварин збільшувалась з геометричною прогресією. Особливо за останні кілька років. На їх годування, лікування, вакцинацію пенсії не вистачало. Коли стали допомагати волонтери, якийсь негідник отруїв її собак. Семеро красенів, один за одним, здихали на її очах, а вона нічим не могла зарадити. Ірина Костянтинівна оплакувала кожного. Вона й досі не може згадувати про це без сліз. Хоча в її напівпідпільному притулку, на 6 сотках присадибної ділянки, живуть 37 котів, 22 дорослих собаки та 7 цуценят. Як на пенсію вижити з таким господарством редакція сайту «Балта.city» поцікавилась у власниці притулку І.К. Ружаленко.
Купувала лотерейні квитки з надією виграти гроші й облаштувати притулок для тварин
- Ірино Костянтинівно, звідки у Вас таке захоплення тваринами? До того ж не просто тваринами, а саме знедоленими.
- Скільки себе пам’ятаю, стільки в моєму житті були коти й собаки. З раннього дитинства, коли моя мама підбирала щоразу на вулиці тварин, я прикипіла до них душею. Хіба можна пройти повз кошенятко чи цуценятко, яке хтось викинув, яке голодне, яке кинуте аби вмерти в муках?! Це понад мої сили. Я мала таке важке життя, що для мене вони часто рідніші за людей. З ними легше, з ними надійніше. Вони не обманюють, вони не зраджують. У 30 років я залишилась вдовою з двома малими дітьми. Ми жили в маленькій відомчій квартирі. І як не було важко морально, фінансово, але ми не могли пройти повз бездомну тваринку. За це сусіди на нас сердились, лаялись. Але щасливі очі кішок і собак здатні залагодити будь – які неприємності. Років з двадцять поспіль мені доводилось їздити в Одесу й щоразу, буваючи там, я купувала лотерейні квитки з надією виграти гроші й облаштувати притулок для тварин. Але не судилося.
- Ваші фото колись були на районній дошці пошани, про Вас писала районна газета. Могли б мати спокійне життя пенсіонерки. Тим більше діти дорослі й самостійні. А Ви влаштували собі такий клопіт. Навіщо це Вам?
- Ну а як можна інакше? Що було б з цими тваринками? Ні, я не навмисне їх стільки в себе зібрала. Так вийшло. Щось я підібрала, але багатьох мені приносять, підкидають. Ви бачили б якими вони до мене потрапляють! Дивитися без сліз не можливо. Серце болить за те, що люди такі жорстокі й можуть так знущатися з тих, які слабкіші, які беззахисні. Я, дійсно, була шанованою людиною на підприємстві. Все життя пропрацювала на хутровій фабриці, аж поки її не закрили на початку двотисячних. І всі непорозуміння в мене з людьми лише через тварин. Таке враження, що ми живемо в різних світах. Ми не розуміємо один – одного. Я щаслива, що з дітьми в нас з цього приводу немає непорозумінь. Телефонує мені якось донька з – за кордону, а я їй розповідаю, що серце крається, бо бачила на вулиці кинуте кволе кошенятко. А вона мені каже: «Йди, забери. Бо потім буде шукати й себе карати, що не підібрала». І син часто приносив додому кинутих кошенят і цуценят. Прийде додому, а під сорочкою чи светром на грудях щось є: «Мамо, я не міг його не взяти».
Собі практично нічого не купую. Буває від них каші відсиплю й поїм.
- Ірино Костянтинівно, але ж таке господарство, то великі витрати. Де Ви берете стільки грошей щоб їх годувати, лікувати?
- Всю пенсію на них витрачаю. Собі практично нічого не купую. Буває від них каші відсиплю й поїм. Продавці в магазині, де я купую крупи часто дивуються: собакам купує, а собі ніколи нічого не купує. А скільки мені треба? Я б не могла жити якби я не погодувала їх. Через них продала квартиру й віддала борги. Ще було 13 тисяч гривень боргу на кредитці, то син погасив й заборонив нею користуватися. Нині в мене трохи більша пенсія аніж була раніше. Спочатку отримувала мінімальну, а потім оформила по втраті годувальника. Буває, що й цього замало, бо то треба якусь мазь чи антибіотику купити, а вони ж дорогі. Тоді доводиться позичати.
- Це ж скільки корму щодня треба, щоб прогодувати таку отару?
- Годую собак два рази на день, а котів – тричі. Варю зранку два відра каші, й увечері. Додаю трішки якихось кісточок, щоб пахло, якихось м’ясних відходів. Купую, що дешевше. Годую собак по черзі — кожному своя порція, щоб всі наїлися. В мене вони знають дисципліну, то терпляче чекають. Це займає багато часу. Тому сама вперше їм десь о першій годині дня.
У кожного з моїх улюбленців своя трагічна історія.
- А їх же ще треба лікувати, вакцинувати, робити профілактику глистів. Це ж скільки всього треба?!
- Ви ж бачите, що всі тваринки до мене потрапляють хворі або скалічені. Лапочку підстрілили, вона на задні лапки не стає. По кілька разів на день їй перестеляю ганчірки, щоб було чистенько. Я перу кілька разів на день. Ви не подумайте, що як0 багато собак і котів, то в мене брудно. В мене чистіша білизна аніж будь – кого є. Хоча всі коти зі мною сплять. А от той (господиня називає кожного на ім'я, але я не встигаю запам’ятовувати) до мене потрапив геть лисий. Бачите, яка зараз на ньому шерсть гарна. А та (знов на ім'я називає) геть сліпа, вона не бачить, але інтуїтивно все відчуває. У кожного з моїх улюбленців своя трагічна історія. Я намагаюсь брати найдешевші ліки, використовую часто народні методи. І вакциную їх. Але не завжди можу вберегти від біди. Он з дев’яти цуценяток, які народились, двоє не вберегла від чумки.
Напевне, люди гірше між собою живуть аніж тварини
- А Ви що всіх їх на ім'я пам’ятаєте? Бо часто в багатодітних родинах батьки імена дітей плутають.
- Аякже. Всіх до одного. І вони всі знають свої імена й відгукуються на них. Да, Носик? (чорненький зі світлими цятками кіт одразу обертає голову до господині)
- У вас лише семеро цуценят. А могло бути більше. То Ви стерилізуєте своїх тварин? Хтось допомагає?
- Ці народились, бо не встигли зі стерилізацією. Як ветеринари прийшли, то вже за тиждень мали бути пологи. А так ветеринари стерилізують. Безкоштовно, дякую їм.
- Скільки з вами спілкуюсь коти й собаки так гарно між собою спілкуються, як друзі. Так зажди?
- Буває інколи щось не поділять. А так дуже гарно вживаються. Напевне, люди гірше між собою живуть аніж тварини.
Є дуже добрі люди. Вони як і я небайдужі до тварин.
- А люди злі на вас? Я маю на увазі сусіди.
- О, да. Вічна проблема. Весь час зляться, роблять мені всякі неприємності. Але найгірше, що потруїли моїх красенів (Ірина Костянтинівна починає плакати).
- Але ж не всі такі?
- Ні, звісно. Є дуже добрі люди. Вони як і я небайдужі до тварин. Дуже часто бувають у мене подружжя Муль з Пужайкового. Чи не щотижня привозять мені крупи, молочка, яєчок. Юля Громова весь час мені телефонує, збирає гроші на корм тваринам. Вона живе не в Балті, я її ще не бачила, але дуже їй вдячна. Весь час волонтери збирали гроші на корми, а оце як карантин почався, то перестали. Я розумію, що допомагають не багаті люди, а в кожного нині свої проблеми. Анатолій Домашкевич весь час допомагає, Костя, він теж в спортшколі працює. Юра з «Фортеці» дав мені сітку, то я загородила подвір’я, плитку для стежки, бо ж тут в дощ таке болото було.
- Ірино Костянтинівно, у вас невеличка хата, й вольєрів я не бачу. Де живуть в холодну пору всі ваші тварини?
- Коти зі мною в хаті. А собачки в сарайчику. Він невеличкий, але всім місця вистачає. Лиш він вже нікудишній. Боюся, що завалиться. Де взяти грошей, щоб збудувати новий не уявляю. Тому нервую, що ніде буде зимували моїм «Лапочкам».
- Ну, а якби в місті збудували притулок для тварин, Ви б віддали своїх до нього?
- Просто так не віддала б. Лише якби мені дозволили там працювати, бути з ними поруч. Я б дуже гарно працювала, повірте!
- Щоб ви робили якби не було в нашому місті бездомних тварин?
- Ні. Ну так не буває. А якби так трапилось, то я б раділа б з того. Бо це означало б, що люди стали добрішими, що світ змінився. А все одно мала б своїх тваринок. Без них ніяк.
